Жаб можна зустріти всюди, крім Австралії та Антарктиди. Це і сама велика жаба-голіаф, яка мешкає у Камеруні, і більш близькі нам озерні, трав’яні, гостроморді. Є й отруйні жаби. Вони мають суху та пузирчасту шкіру, яка вкрита їдкими виділеннями спеціальних залоз. Ці виділення — єдиний захист цих тварин. Але зустрічаються види, у яких ці виділення смертельні. Оці симпатичні жаби з Коста-Ріки несуть смертельну загрозу усім, хто їм загрожує. Місцеві індійці наносять їх отруту на свої стріли.

Хорові немилозвучні жаб’ячі співи — обов’язковий акомпанемент до всіх звуків літніх ночей.

«Уорр… уорр… уорр… круу!…» — розмірено, голосно, гортанно — скрекочуть (вдень і вночі, а надто ввечері) великі зелені жаби. їх звуть озерними, хоч частіше цих жаб можна зустріти на берегах великих і малих річок. Несподівано пронизливе — «кре-кре-кре… нек-нек-нек…» — скрекіт то одного, то другого самця вихоплюється грубим крещендо із злагодженого монотонного кумкання.

На невеличких водоймах, з водою нетекучою, в ставках, у лісових кар’єрах, просто в калюжах і канавках живуть інші зелені жаби — ставкові. Вони менші за річкових, яскравіші й скрекочуть не так гучно та грубо.

В озерних жаб резонатори сірі або навіть чорні. Якщо резонатори не роздуті кумканням, то вони позначаються біля кутиків рота вузькими поздовжніми смугами. Озерна жаба зверху зелена, але блякліша, ніж ставкова, часто оливкова, інколи бура, з чорними і темно-зеленими плямами та світлою смугою вздовж спини. Це найбільша наша жаба: від носа до кінця тіла 15-17 сантиметрів.

Ставкові скрекотухи рідко коли бувають понад дециметр завбільшки (рекорд — 12 — 13 сантиметрів). Самці меньші за самок (середня довжина 7,5 сантиметра).

Видова назва ставкових жаб — «ескулента», що в перекладі з латини означає «їстівна». Ті народи, які споживають жаб, віддають перевагу ставковим. М’ясо в них справді дуже ніжне, мов у маленького курчати. Проте, запевняють знавці, звичайні трав’яні жаби, яких часто зустрічаємо ми в полі та в лісі, ще смачніші.

Ці жаби, незважаючи на зелені трави, серед яких вони живуть, не зелені, а різних відтінків бурого кольору — від брудно-жовтого до майже чорного. Зверху. А на череві в них мармуровий плямистий малюнок, основний колір якого брудно-білий та бурувато-жовтий, червонясто-брунатний.

Під Києвом (якщо весна рання) перші жаби з’являються вже наприкінці лютого, під Москвою — в березні — квітні. Відкладуть самки у воді драглисті грудочки ікри (кожна півтори — чотири тисячі ікринок) і подадуться мандрувати суходолом — від води йдуть далеко: були б лише місця вологі, а дні нежаркі (у спекотливі сухі дні влітку трав’яні жаби безпробудно сплять, принаймні на півдні Західної Європи).

Гостроморді жаби (в квітні, на початку травня) заповнюють — аж кишить! — лісові болота, залиті весняними водами галявини, узлісся та низини. Самці в цю пору синьо-голубі. Вони мають гарний небесний відтінок, який з’являється в шкірі від лімфи, що її наповнює.

Неголосні, здавалося б, поблизу, та далеко чутні голоси гостромордих жаб і вдень і вночі вуркотливим гомоном сповнюють ліси. Скрекочуть вони без перерви: «Ко, ко, ко…» Слухаєш і думаєш: «Коли ж замовкнуть, хоч ненадовго?»

А жаби зелені, озерні особливо, навіть і влітку, перестаючи розмножуватись, далеко від води не йдуть — лише на відстань кількох стрибків, які в них досить великі.