Каракал (Felis caracal, Lynx caracal), або степова рись, є яскравим представником сімейства котячих. Хижак дуже схожий на рись, але з певних генетичних ознак був виділений в окремий рід.
Тварина живе в диких степах Африки і південно-західній Азії, а також в пустелях Аравійського півострова, за винятком Сахари. Широко поширений каракал в південних районах Африки, а також у Намібії. На півночі Африканського континенту він практично відсутній. У СНД хижак зустрічається в Туркменії й Узбекистані.
Систематика налічує 9 видів степової рисі:
Lynx caracal nubicus приживає в  — Судані, Нігерії, Південній та  Північній Африці, найчастіше виявлявся в Ботсвані, вид широко поширений в Аравії і Індії

Каракал прекрасно уживається з іншим, не менш яскравим представником котячих — сервалов, ділячи з ним одну середовище проживання, яка, до речі, може бути досить різна. Як правило, це: ліс, рівнина, гориста кам’яниста місцевість, африканська савана. Хижака нерідко можна зустріти навіть на висоті 3000 метрів над рівнем моря, де він прекрасно себе почуває. Тим не менш, самим улюбленим місцем проживання каракала є лісові галявини, що переходять у рівнину. У заростях можна сховатися від виснажливої денної спеки, а вночі відмінно пополювати на рівнині. А ось в пустелі, каракал явище досить рідкісне, не дивлячись на те, що хижак прекрасно переносить посуху. Довгий час він може абсолютно обходитися без води, задовольняючись лише тієї вологою, яку отримує з їжею.

Шерсть у тварини дуже коротка і має досить різноманітний окрас, який залежить знову ж від середовища його перебування. Він може бути коричневим або пісочним. Нижня частина тіла, як правило, трохи світліше і покрита численними плямами. Є вони і на мордочці каракала. Високо посаджені вуха стоять завжди вертикально. Що примітно, у всіх особин вони обрамлені довгими китицями. У тварин, що мешкають в Нігерії вони білі, у що мешкають в інших регіонах — чорні. Забарвлення шерсті практично не змінюється протягом року. Взимку він стає лише трохи світліше.
Тіло каракала досягає в довжину 62-90 см. Хвіст — 18-34 см. Причому самці значно більші за самок, і можуть досягати 20 кг у вазі, в той час як протилежну стать важить на 7 кг менше. Дуже розвинені задні ноги, завдяки яким тварина здійснює стрибки до 4,5 метрів у довжину. Причому робить це практично з місця. Лапи тварини покриті жорсткою шерстю, яка значно полегшує пересування по піску.

Тварина веде одинокий спосіб життя, має свою територію, яку завзято захищає від інших хижаків. Вона досить велика і, як правило, становить 4-60 км для особин африканської савани. Для тварин, що мешкають в Азії, ця територія набагато більше і часом доходить до 300 км. У самок вона в два рази менше, ніж у самців. Що примітно, території проживання самок ніколи не перетинаються, в той час як у самців таке трапляється часто.

На початку шлюбного сезону самка каракала виділяє разом з сечею феромони, які привабливо діють на самців. Парування відбувається кілька днів поспіль, як правило, з декількома самцями. При цьому перевага віддається великим, дорослим і сильним особинам. Під час шлюбного періоду Каракали видають специфічні звуки, схожі на кашель. Вони служать якимсь закликом до шлюбних ігор. Певного часу для спарювання немає. Воно може відбуватися круглий рік. Тим не менш, пік припадає на сезон між жовтнем і лютим. Саме в цей час їжі у тварин предостатньо, тому і спрацьовує закладений в них природою механізм відтворення.
Самка каракала виношує дитинчат від 68 до 81 днів. Перед тим як окотилася, вона шукає затишне місце де-небудь в печерах, занедбаних норах тварин, під корінням дерев. На світ народжуються від 1 до 6 кошенят. Перший час самка постійно змінює місце проживання, щоб захистити кошенят від хижаків. Через 15 днів вони стають цілком самостійними, проте ще потребують захисту матері, адже самець ніякої участі у вихованні потомства не приймає. Лише у віці 5-6 місяців молоді Каракали цілком можуть обходитися без материнської опіки. Статевої зрілості ці великі кішки досягають до 7-10 місяців, однак для успішного парування, їх вага повинна дорівнювати 9-10 кг.
Полює каракал переважно вночі, а вдень воліє відпочивати в затишному місці, ховаючись від денної спеки. Правда деякі азіатські види степової рисі виходять на полювання і вдень. Слух і зір у хижака розвинені прекрасно, що дозволяє йому непомітно вистежувати здобич і блискавично на неї нападати в будь-який час доби.

Незважаючи на розвинені ноги, каракал не може довго переслідувати жертву і тому завжди нападає з укриття. Жертвами кішок стають: гризуни, зайці, птахи, мавпи, невеликі антилопи, їжаки, дикобрази, лисиці, мангусти і навіть рептилії. Хижак здатний нападати на жертву в два рази перевершує його в розмірах. Дрібна видобуток миттєво умертвляет укусом, більша гине від задухи, при мертвої хватки за горло. У стрибку каракал здатний ловити навіть злітають птахів, так що втекти від нього важко. Азарт мисливця часом сильніше за здоровий глузд і, тварина здатна вбити набагато більше здобичі, ніж може з’їсти. Наситившись, хижак ховає залишки їжі в затишному місці і повертається до неї тільки тоді, коли зголодніє.

Каракал здатний відстоювати свою здобич перед сильнішим суперником. Наприклад, шакали не ризикують наблизитися до нього, щоб відібрати їжу.
Ворогами степової рисі є леви і гієни, від яких він рятується втечею. Правда з ними каракал воліє не зв’язуватися і в більшості випадків просто ховається в густих заростях. У деяких регіонах каракал навмисне винищується людиною, як небезпечний ворог домашньої худоби, в результаті чого тварина занесли в список охоронюваних видів СІТЕС, на території країн співдружності СНД полювання на каракала заборонено.

Ми будемо вдячні за залишений Вами коментар про данну статтю, а також за реТвіт своїм друзям.