Товщина біосфери — земної оболонки, яку населяють живі організми, дещо більше 20 км. Біля верхньої межі біосфери, де низькі температури й тиск та велика концентрація ультрафіолетового проміння, що згубно впливає на живі істоти, та нижньої межі з її високою температурою (понад 100Х) зустрічаються лише спори нижчих рослин. Так, на висоту 20 км підіймаються спори бактерій і деяких грибів, а у земних надрах, на глибині понад 3 км, у водах нафтових родовищ можуть існувати тільки певні види бактерій.

Тварини зрідка підіймаються на висоту 12 км, а у ґрунт проникають не глибше 11 м. Вони можуть жити в найглибших печерах (понад 1000 м глибини) і в найбільших глибинах океану. І багато видів, які можуть існувати при дуже низькій температурі (до — 60° — 70°С), досить високій (до +60° у пустелях і понад +40°С у гарячих джерелах), під великим тиском у граничних глибинах океанів, високо у горах, де тиск і температура низькі, а кисню обмаль, в умовах цілодобового полярного дня і вічної ночі в печерах.

З кліматичних факторів головну роль відіграє температура. Наземні тварини з непостійною температурою тіла (холоднокровні) потребують теплого або гарячого клімату з достатньою вологістю, а тому найчастіше вони зустрічаються у тропіках і субтропіках. Низькі температури краще витримують тварини з постійною температурою тіла (теплокровні).

Чемпіоном витривалості до низьких температур слід визнати антарктичних пінгвінів, зокрема імператорських. Вони не лише добре переносять страшенну холоднечу і сніжні бурани антарктичної зими, а ще й розмножуються у цей період і при цьому нікуди не ховаються, гнізд не влаштовують. Витримувати жорстокий холод Антарктики їм допомагає щільне й густе оперення та підшкірний шар жиру. Обов’язкове для всіх птахів линяння у них також має пристосований характер; старі пера випадають тільки після того, як виростають нові. Пташенята імператорських пінгвінів вкриті густим пухом. З’являються вони навесні, за літо мужніють настільки, що вже можуть витримати сувору і довгу зиму. Пінгвінам допомагає захищатися від сильного вітру та морозу й те, що вони часто скупчуються у так звані черепахи, які нагадують собою коло у декілька метрів діаметром. Таке коло повільно й безперервно рухається навколо центру і проти вітру, що сприяє збереженню температу¬ри тіла і меншій втраті ваги (одинокі птахи втрачають щоденно понад 200 г, а у «черепасі» — лише 100 г).

З морських ссавців найнижчі температури доводиться витримувати антарктичним тюленям: морські води в Південній півкулі холодніші, ніж в Північній на тих самих широтах. Зокрема тюлені Уеддела навіть взимку тримаються антарктичного континенту й сусідніх островів. Пристосуватись до низьких антарктичних температур дає можливість товстий підшкірний шар жиру до 7 см завтовшки у дорослих особин (загальною масою до 30% ваги тіла). Взимку на поверхню льоду вони майже не виходять через сильні вітри і низьку температуру, а плавають біля льодової кромки, дихаючи через отвори-продушини, які самі роблять і постійно їх відновлюють. Так само поводяться взимку і нерпи, які в найлютіші морози перебувають у воді.

В Арктиці сильні морози найкраще переносить білий ведмідь — цей велетенський напівводяний мешканець полярних морів і островів. У пошуках своєї основної поживи — нерп — білі ведмеді долають значні відстані на полярних крижинах по чистій воді. Довга і густа шерсть з густим підшерстком, до того ж добре змащена жиром, не намокає у воді й не вкривається льодом на морозі. Товстий шар підшкірного жиру захищає від холоду у воді і на повітрі, зменшує питому вагу звіра, полегшуючи плавання. Широкі лапи з плавальними перетинками між пальцями вкриті густою шерстю не лише зверху, а й знизу, на підошвах, що дає можливість не провалюватись у снігу, не ковзати на льоду і не обморожувати лап. У зимову сплячку білі ведмеді не впадають. Самки у могутніх снігових наметах скелястих берегів влаштовують барліг у вигляді печери і там народжують найчастіше двох малят, які у тримісячному віці можуть вже йти за матір’ю і живуть разом з нею до двох років.

Не так багато залишилось цих «володарів Арктики», як іноді називають білих ведмедів, — десь близько 20 тисяч. Тому на їх захист у 1956 р. виступив Радянський Союз, у 1957 р. до нього приєднались США. На білих ведмедів заборонено полювання, прийнято міжнародний закон про охорону цих могутніх звірів, які внесені в Червону книгу,

Такий арктичний мешканець, як вівцебик, також не боїться будь-яких морозів. Вівцебика називають ще мускусним биком, хоч назва ця двічі невірна: по-перше, залоз, які виділяють мускус — речовину з гострим і різкім запахом, у нього нема, а по-друге, вівцебик не належить до родини биків, він більше родич баранів. Цей ендемік Арктики — присадкувата, заввишки в 120 — 140 см і вагою до 300 — 400 кг волохата тварина з рогами, які покручені у самців на лобі і, спускаючись донизу, вигнуті наперед. Бура шерсть у вівцебика довга і густа, шовковиста і на 60 — 80% складається з теплого підшерстка. Вона вважається найтеплішою у світі, вартість її висока — 100 доларів за 1 кг. Влітку вівцебик живиться різними травами, мохами, лишайниками, листям і пагіннями дерев і кущів, взимку розкопує сніг, добираючись до мохів і лишайників.

Вівцебик — сучасник мамонта, колись був широко розповсюджений на півночі Євразії, пізніше зберігся лише у Гренландії, звідки був завезений в Аляску, Північно-Західну Канаду і деякі північні острови. Добре акліматизувався на островах Нунівак і Шпіцберген. У 1974 р. 50 вівцебиків з Канади і острова Нунівак завезли на Таймир і острів Врангеля. їх акліматизація й розведення дали можливість одержувати цінний «пух», шкіру, м’ясо, яке за смаком не поступається воловому, та молоко, густіше і жирніше за коров’яче.

Відомим мешканцем Арктики й Субарктики є песець — цінний хутровий промисловий звір, що живе у тундрі і на чисельних островах Північного Льодовитого океану. Густе й пухнасте хутро чудово захищає його від сильних морозів. Песець риє нори — складні лабіринти з численними отворами. У них звір виводить малят, знаходить захист від негоди. Взимку він може викопувати нори у сніговому заметі і там відлежуватися, іноді по декілька днів, під час сильних морозів і пурги.

Добре витримують сувору арктичну зиму чистуни. Конюги, звичайні чистуни, тупики, топірці у зимовий період тримаються у прибережних водах, вільних від крижин, або у відкритому морі. Кайри здійснюють невеликі зимові міграції з північних районів у південні.

Ми будемо вдячні за залишений Вами коментар про данну статтю, а також за реТвіт своїм друзям.